Публикации

Позитивна суб’єктність журналістики

Журналістика, як і будь-яке суспільне явище, не є сталим і повсякчас траснформується. Мовиться про зміну форм і способів медіадіяльності за збереження ключових завдань цієї соціальної інституції. Пригадую, як під час написання кандидатської дисертації у середині 90-х років минулого століття проходив стажування у газеті Frankfurter Allgemeine Zeitung (Німеччина). Ось там уперше почув про існування і зіткнувся із журналістами-розслідувачами. Це було справжнє відкриття, що вкладалося у дослідницьку модель «журналіст змінює професію». Тепер цей жанр і метод збору інформації, що вартує ризику фізичного і психологічного тиску, невіддільний від редакційного життя більш-менш знаного українського медіа. А деякі розслідувальні проєкти в Україні стали політичними чинниками і формують порядок денний, значною мірою визначають результати і наслідки політичних кампаній.


Якби такий приклад повторився, то, схоже, почув би від колег про таке явище як конструктивна журналістика, або інша поширена назва – журналістика рішень. Цей термін не новий для національного медійного дискурсу. Почасти він проривається чи то у освітніх семінарах, чи то у дослідженнях фахівців із масових комунікацій. Проте з різних причини у широкий обіг воно почало потрапляти лише відносно нещодавно: формується запит і у журналістському середовищі, і у публіки. Так може виявитися, що час «каміння громадити» то не лише біблійна сентенція. Навіть побіжний огляд медійної екосистеми України дає нам підставити твердити, що й на наших теренах такий підхід сповідує не один десяток редакцій. Хоча їх питома вага, а отже вплив на суспільні процеси залишається незначним. Але їх терапевтична дія для суспільства й галузі синергетично має отримати позитивні наслідки. І коли наприкінці поточного року, як планується, буде оприлюднено перший в Україні Індекс конструктивності журналістики, ми зможемо в цьому переконатися вже не на основі відчуттів, а базуючись на засадах соціологічної науки.


Особливості конструктивної журналісти як форми і способу взаємодії із суспільством та інструментом його прогресування, як нам видається, є ідея посилення суб’єктності журналістики як діяльності, що має притаманні лише їй соціальні функції. Якщо порівнювати під таким кутом зору розслідувальну і конструктивну журналістики, то перша, видається, має лише суб’єктність руйнівного характеру, оскільки першочергово ставить за мету таранити соціальне зло, привертати увагу до темних сторін буття. Натомість конструктивна журналістика, як це, до прикладу, засвідчує досвід її становлення та функціонування у державах Північної Європи, де рівень життя найвищий, а люди відчувають себе найщасливішими у світі, не лише покликана виводити з тіні негаразди та їх авторів, фокусуватися на суспільних виразках, але й давати практичні рецепти їх лікування і поетапно супроводжувати цей процес. У чому, власне, й полягає її задум, якщо знайомитися із теоретичними узагальненнями класиків цієї концепції. Серед них варто згадати про Карен Макінтаєр з Університету Співдружності Вірджинії та Кетрін Гільденстед.


До того ж, вона заряджена на довіру, тоді як журналістські розслідування більшою мірою через викриття суспільних зловмисників посилюють взаємну підозру та відстороненість. Зокрема, так втілюється ще одна ідея – позитивної раціональності, яка обґрунтовує на перший погляд звичну тезу, що думка має значення, відповідно має і може бути втіленою. Відчуття довіри формує відчуття безпеки, права на захист і допомогу. Натомість перегляд історія від рослідувачів залишає по собі відчуття упослідженої справедливості, суспільної нерівності.


Конструктивна журналістика виступає як новий інструмент у безкінечному ланцюгові спроб громади газетярів і телевізійників удосконалити інституційно й концептуально саморегулювання національних медіа. Принаймні, вона пропонує нову платформу спільних дій для медіа і суспільства, журналістів і аудиторії, морально і емоційно приваблива, на практиці уникає домінування викривальної конфронтації, поділів та трешу.


Цей спосіб журналістської діяльності може бути засвоєний і застосований як журналістами національних, так і локальних медіа. Він більш універсальний через свої соціальні та людиноорієнтовані принципи. Адже доволі непросто бути журналістом-розслідувачем, працюючи у локальному медіа у невеликому, чи навіть середньому населеному пункті, де залежність максимальна і світ «тісніше-тісного». Тому загалом найбільш вдалі розслідувальні проєкти із столичної пропискою і далеко не на українські гроші. А що конструктивна журналістика «вирівнює» місцевого і столичного журналіста, добре демонструє одна із ініціатив, підтримана Інтерньюз-Україна і втілювана журналістом-наставником Анатолієм Марциновським.


Пропоновані міркування не мають за мету у певний спосіб протиставити два явища сучасної журналістики. Певен, обидва мають свою історію, сьогодення і будуть застосуватися у майбутньому. Можу навіть зауважити, а прискіпливий до теоретичних і концептуальних визначень читач закине, що, мовляв, пропоноване автором порівняння шкутильгає, оскільки в один ряд поставлено родове й видове поняття, частина і ціле тощо. Та ще й в момент, коли українські журналісти-розслідувачі здобули таку символічну перемогу. Це про те, що ЄСПЛ ухвалив рішення у справі журналістки «Радіо «Свобода», головного редактора програми «Схеми: корупція в деталях» Наталії Седлецької проти України на користь журналістського цеху (дати активний лінк). Ці короткі зауваження лише спроба автора та групи однодумців засвідчити творчий потенціал конструктивної журналістики навіть у державі олігархічної транзитивної демократії віднайти свої, суголосні з часом соціальні функції, які було б виконувати «легко й приємно» для соціального поступу.