Публикации

Ми зламались. Конструктивна журналістика як ліки від тривожності суспільства

Замість “Abstract”
Люди відкривають рот, здебільшого, аби впливати. Вони комунікують частіше аніж використовують фізичну силу задля впровадження власної волі у стосунках з іншими.  Комунікація допомагає їм створювати зв’язки, або цілі мережі в соціумі. В соцмережах, немов по ланцюгам нейронів, передається будь-який сигнал. Багато сигналів створюють шум, ентропію. 
Негативний шум примножує жаль. І люди або намагаються втекти від нещастя, або толерують його замість як шукати рішення та впроваджувати їх.
Звиклі ігнорувати негаразди люди частіше не довіряють одне одному. У толерантному до болю суспільстві проблеми не вирішують, їх замовчують, примножуючи страждання й скорботу. Немає довіри — не працюють інститути.

Теоретично, до поступової індивідуальної зміни здатен кожний:  не передавай негатив, аналізуй, вирішуй проблеми.

За цією, на перший погляд, мантрою стоїть стос наукових досліджень, та доведених фактів.
Спробуємо уважно перелічити їх.

Перекомунікація як симптом недовіри. Багато поганих новин — це погано.


Приблизно від того часу, як люди неандертальські змінили тренування дрібної моторики шляхом лупцювання один одного палицями на розвиток навичок спілкування, комунікацію можна вважати базисом суспільної взаємодії. 

Напевно, це сталося через випадкову мутацію гену FOXP2, який відіграє головну роль у розвитку частин мозку, відповідальних за мову. Чи може дякувати треба нестримному бажанню пралюдей урізноманітнити життя в епоху палеоліту — зрештою в нашому контексті це не так і важливо. Головне, що вже не менш ніж тридцять (якщо не всі триста — так, консенсусу про час відліку ще немає) тисяч років люди знаходять щось спільне один із одним здебільшого за допомогою мови.

Втім,  попри вочевидь історично зростаючу експертизу, та різноманіття форм спілкування, мета міжособистісної комунікації з часом не дуже й то варіює — одним словом вона характеризується як вплив. Так, фанатів писати “в стіл” або говорити до себе на самоті це теж стосується, бо, зрештою,  вони також впливають, бодай на себе в собі. 

Більше каналів — більше шуму — більше тривоги


Найбільше на пересічну людину, крім власних батьків та комбінації генів, у час переходу від індустріального до “інформаційного суспільства”, впливає інфопростір, численні генератори контенту. Якого, зрештою, за наступні три роки буде створено більше, аніж було згенеровано за останні тридцять, а за наступні п’ять років буде створено ще 90% від усього контенту, що є сьогодні — це зетабайти інформації. Локдаун на честь нового коронавірусу, ближче підсунувши усіх нас до моніторів, ще на третину прискорив цю невпинну генерацію.



Усе це дуже важко обрахувати й навіть уявити. Але зрозуміло одне — те, що здавалося проблемою стоїкові Сенеці у IV столітті до нашої ери: “не май книг більше, ніж можеш прочитати” — тепер не просто літературне перебільшення, а справжній діагноз, який називають чи то “інформаційною втомою”, чи то “інформаційним перевантаженням”, чи то “інформаційною псевдодибільністю” — усі ці терміни, попри їхню дивакуватість, вводять до наукового лексикону справжні вчені. У пошуках більш поміркованого пояснення натрапляємо на теорію хаосу, де подібне явище відоме як ентропія. Простіше кажучи, шум — він спричиняє перенавченість систем, перевантаження уваги, змінює акценти та унеможливлює точне прогнозування і погоди на наступні два тижні, і терористичних атак, і пандемії або ж землетрусів.

Інформаційний шум негативно впливає на здатність реципієнта адекватно розпізнавати важливу для себе інформацію в потоці повідомлень.  Це призводить до неможливості приймати рішення аналітично, критично мислити, і що найгірше — викликає дістрес, чи фрустрацію. 

Психологічна реакція згодом передається через соціальні мережі. Й навіть через звичайні офлайнові, де, подейкують, можна знайти будь-кого через шість рукостискань. Зрештою, окрім настроїв передаються й ідеї та спосіб мислення, чи погані звички, а то й взагалі ожиріння — більше десяти років тому це з’ясували вчені з Єльського університету (якщо твій друг має надлишкову вагу, вірогідність того що ти сам роздобрішаєш зростає на 57%). 

Помножимо це на характер зашумленої інформації і отримаємо доволі драматичну картину. Здебільшого інформація, що передається — це “шок-контент” або просто негатив. За таких умов люди починають втікати від новин: третина опитаних британців уникали новин останнім часом, а п’ята частина повністю відмовилася від них. Серед причин, які називали респонденти — занадто депресивна адженда новин, занадто заангажовані повідомлення, або такі в яких помітні “приховані наміри”. Вплив новин на ментальне здоров’я людей широко досліджується й виявляється здебільшого негативним,  змушуючи людей почуватися відособлено, демотивовано та пригнічено. Зрештою, новини в сучасному стилі їх подання спотворюють картину світу, який насправді зовсім вже й не поганий — про це пише популяризатор науки Стівен Пінкер.

Коли люди масово поглинають нефільтрований контент, погано стає усім — піднімається рівень тривожності в суспільстві. На такому емоційному тлі, і це ще без урахування локальних особливостей, яких у кожному суспільстві вистачає, визріває суспільна недовіра. 

Недовіра — супутник слабкої економіки


А довіра, тим часом, є чи не головною соціальною “валютою”.
Дослідження Нікласа Лумана наприкінці шістдесятих років минулого століття привернули увагу до концепту довіри, який до того розглядали як звичайну чесноту поряд із вірою, любов’ю, порядністью. За теорією Лумана, світ складається із комплексних соціальних систем (політичних, наукових, економічних) одночасне співіснування в яких множить напруження в суспільстві. Задля подолання тривоги та невизначеності, притаманних сучасному суспільному життю, філософи, економісти та соціологи пропонують культивувати соціальні чесноти на кшталт довіри, згуртованості, поваги до закону або тісно із ними пов‘язаного “соціального капіталу”. На перший план, на думку Лумана, виходить впевненість чи довіра до інститутів та систем, оскільки поза ними людина не може комунікувати із зовнішнім світом. За поглядами американського соціолога Адама Б. Селігмена довіра допомогає згладжуванню невизначенності та ризиків, які виникають між людьми, що не розуміють мотивів дій один одного. “Довіра є чимось тим, що входить у соціальні відносини, коли має місце відхід від ролей та рольових очікувань” — стверджує Селігмен, дослідник явища довіри та громадянського суспільства.  

Світове дослідження цінностей у 2020 році виявляє, що жителі України довіряють своїй сім’ї, сусідам  та тим, з ким особисто знайомі інституційна ж довіра в нашій географії 
традиційно слабка. Згідно доповіді восьмого світового вимірювання рівня щастя, World Happiness Report, Україна посідає 123 місце — у “двадцятці лузерів”, за останні дев’ять років країна спустилася на 12 сходинок в цьому рейтингу. Інший проєкт, що вимірює показник рівня щастя, World Values Survey, констатує, що найщасливіші люди проживають у Швеції, Великій Британії, Нідерландах, Польщі та Франції. Найнижчі показники зафіксовано у Болгарії , Греції, Литві, Україна в цьому списку є ближчою до Румунії, Грузії та Російської Федерації.
Нещасні люди, що не довіряють власному уряду, меншою мірою довіряють й одне одному, а зниження загального рівня довіри має прямий негативний ефект на розвиток економіки, у якій роль довіри останніми роками зростає. Торгівля простими товарами змінюється на співучасть у складних проєктах, пов’язаних із високими технологіями та людським капіталом, де окрім важко документованої юридично договірної бази запорукою впевненості виступає саме “соціальний капітал” та репутація — себто довіра.
Низький рівень довіри викликає високий рівень регулювання з боку держави, що є головним обмежувальним фактором зростання економіки. У таких умовах зростає нерівність — одна з глобальних проблем. “Взаємна довіра більш властива представникам егалітарних культур, що володіють більш сильним соціальним капіталом, а люди, що виросли в атмосфері нерівності, у цілому, ставляться один до одного гірше” — пише професор Стенфорду Роберт Сапольскі в своїй книзі “Біологія добра та зла”.

Маємо замкнене коло? Звісно, ж ні, далі буде краще, не перемикайтеся.

Українці отримують інформацію здебільшого з телебачення, меншою мірою — соцмереж та онлайн-ЗМІ. Ми слабко приймаємо участь в житті громадянського суспільства (22% населення), й взагалі кволо демонструємо “проростання розвиненої демократії” — як зазначає Євген Головаха, заступник директора Інституту соціології НАН України. На його думку нам заважають “станові забобони феодального суспільства плюс патерналістські забобони традиційного селянського суспільства з кумівством як головним принципом”. 

Що із цим робити?
Зміна в підходах до освіти, зростання рівня медійної грамотності та конструктивна журналістика можуть значно підвищити рівень довіри в суспільстві, що паралельно змінить поточну ситуацію на краще. 
Якщо із освітою, як етапом становлення людини, й отриманням нею другою по значимості після батьківської опіки хвилі розуміння людських відносин нам та вченим усе зрозуміло — сам інноваційний освітній процес може виховати нових людей, що довіряють один одному. То медіаграмотність з конструктивною журналістикою потребують окремого пояснення.

Справа у тому, що просто уникати негативних, або будь-яких новин — ідея може й логічна, але на практиці видається не досить ефективною. Навіть, коли мова йде про майже 60% відсотків опитаних, як в Греції чи Туреччині, що уникають новин, лишаються 40% їхніх друзів та родичів, що так чи інакше їм ці новини переповідатимуть через офлайнові, чи онлайнові соцмережі. Ба навіть гірше, не просто передаватимуть факти та зміст, які фізично, насправді, дуже важко достеменно запам‘ятати, а транслюватимуть емоцію чи наратив, що їх закладено у повідомлення.
Професор Роберт Ентман, дослідник політичних комунікацій з університету Джорджа Вашингтона стверджує, що новини не просто формують нашу адженду, а й формулюють саме той спосіб мислення, за допомогою якого ми сприймаємо інформацію. То ж, навіть, уникаючи, чи не розуміючи новин, ми тим самим не уникаємо суспільного впливу на наше сприйняття дійсності. Тож, напевно, краще розбиратися й аналізувати.
Звісно, людям важко ретельно розбиратися, тому вони сприймають світ спрощено, так ніби слухають та переказують казки чи легенди. Ми відносно рідко перевіряємо факти, бо наш мозок економить енергію та використовує різноманітні когнітивні викривлення, евристики, за дослідження яких Даніель Канеман отримав “нобелівку” з економіки. Або ж ми робимо хибні висновки через те, що нас погано вчили в школі — про це та інше, розвінчуючи купу міфів, розмірковував в своїй книзі “Фактологічність” шведський лікар Ханс Рослінг. До речі, із розумінням цього факту шведи у шестидесятих роках минулого століття почали навчати громадян медіаграмотності, годі й казати, що рівень суспільної довіри в Швеції (та взагалі в країнах Скандинавської моделі) найвищий у світі. Саме медіаграмотність та вміння самостійно розбиратися із аджендою відрізняє суспільства за рівнем демократії. Коли електорат голосує інтуїтивно, не аналізуючи політичних програм і політичної репутації кандидатів — він легко стає жертвою маніпуляцій, та підпадає під дію чужої волі. А це в свою чергу загрожує справжньому демократизму, підмінюючи його шумпетерівською, так званою “мінімалістичною демократією”.

На щастя, погана економіка та взагалі криза в сфері медіа вже призводить до змін. Через те що новини стали хоча й сумнівною, але розвагою, вони конкурують із іншими справжніми розвагами та грають на чужому полі. Разом із тим, моделі монетизації все ще не змінилися. Рекламні гроші потроху перебирають на себе соціальні мережі та комунікаційні платформи разом із кінопрокатними та відео- майданчиками. Платити ж за доступ до видань людям не дуже подобається (втім, знову кращі показники в цьому сенсі демонструє Скандинавська модель) — бо, мабуть, краще вже купувати фільми жахів, аніж читати про ті жахи в новинах.  Разом із тим ситуація з розмиттям уваги споживачів новин та професійною спустошеністю журналістів, здається, досягла свого дна, та, пробачте за кліше, відштовхнулася від нього.

Дослідження, проведені в США показують, що журналісти переорієнтовуються на контекстуальний підхід до подання новин, що сягає поза межі простої оперативності новин як вони є та робить внесок до суспільного добробуту. Отримані дані також демонструють зміни у сприйнятті журналістами своєї ролі як фахівців, що мають бути соціально-відповідальними, змальовуючи світ. А новинарі та редактори нового покоління тяжіють до конструктивної журналістики, журналістики рішень та підбадьорюючого наративу.

Природа журналістики знаходиться в постійному русі, переосмислюючи власну функцію та погляд на те що таке саме журналістське повідомлення. Наразі трендом сучасності є саме журналістика рішень, або ж, більш ширше, конструктивна журналістика — “ретельне репортування про вирішення соціальних проблем”.
Замість емоційного декларування факта, що його приносять нам щоденні події, цей тип журналістики відповідає на питання: що робити далі, і навіщо про це взагалі знати. 
Такий підхід змушує журналістів замислюватись про власну роль в професії, про відповідальність перед демократичним суспільством та якнайкраще відповідати інтересам та вподобанням читачів.
Дослідниця та євангеліст конструктивної журналістики Карен Макінтаєр з Університету Співдружності Вірджинії резюмує, що однією із характеристик журналістської діяльності є надання контексту описуваним історіям чи подіям. Певним чином, це співзвучно з явищем фреймінгу.
То ж журналістика рішень може бути концептуалізована крізь теорію фреймінгу, яку досліджує згадуваний вище Роберт Ентман, “аби обрати деякі аспекти реальності та зробити їх помітними в тексті, задля просування певних конкретних визначень проблеми, звичних інтерпретацій, моральних оцінок та/або рекомендацій із вирішення”. Інакше кажучи, аби проблема вирішувалася, її потрібно вмістити у ті “слова”, або конструкції, фрейми, у яких подібні проблеми суспільство звикло отримувати позитивний результат, тобто вирішення. 

Власне, нічого нового в журналістиці рішень, або конструктивній журналістиці, майже немає — це просто справжня класична журналістика “здорової людини”. Факти повинні бути ретельно перевірені, усі сторони конфлікту опитані, емоції прибрані, людські історії повинні мати обличчя, а разом із висновками потрібно надати приклади вирішення проблеми, або шляхи цього вирішення. Про це говорили ще праотці-засновники перших американських шкіл журналістики Уолтер Віль’ямс та Джозеф Пулітцер (той самий, що заснував зокрема нині існуючу престижну премію в галузі журналістики) на початку двадцятого століття. Для них обох цінністю були й конструктивність, й служіння суспільному добробуту.
Сучасні журналісти акцентують увагу на конфлікті та негативі, їхні інтерв’ю та статті нагадують детективні історії чи моралізаторські проповіді, що призводять до засудження та поляризації. Журналісти усього світу стають більш критичними та цинічними — зазначає в своїй книзі Майкл Шудсон, професор Вищої школи журналістики Колумбійського університету, яку, до речі, теж свого часу заснував згаданий вище Джозеф Пулітцер.  Конструктивна журналістика навпаки, закликає репортерів поводитися так, як ведуть себе науковці або ж провідники-гіди, що допомагає дивитися ширше та бути більш відкритими до нових перспектив.

Конструктивна журналістика тепер, скоріше, назва загальносвітової дискусії між читачами та журналістами з приводу того, чим повинні бути новини аби змальовувати світ більш чітко та точно.
Обов’язковими параметрами є інтерпретація даних (фреймінг чи контекст), глибина занурення у тему, довжина тексту (лонг-ріди), пояснення та аналітика. Не в останню чергу експерти називають і обов’язковість людяності (присутності особистих історій, сторітелінг) цих матеріалів, а також позитивний погляд у майбутнє. Наголошують також на необхідності уникати підсвічування моментів, які можуть поляризувати суспільство, або дуже спростити проблему. 
Конструктивна журналістика поділяє цінності громадської журналістики, але відрізняється від неї у підходах — конструктивна журналістика стоїть на принципах, що її досліджує позитивна психологія, що стає особливо популярною останнім часом. Аби надати журналістиці конструктивного характеру дослідники рекомендують вживати схему, що має назву-акронім PERMA, де P — позитивні емоції (positive), E —  залучення (engagement), R — відносини (relationships), M — значення (meaning) та A — досягнення (achievement). Таку конструкцію запропонував Мартін Селігмен відомий американський психолог, що заснував позитивну психологію як галузь академічної науки. До речі, ідейним попередником цього напрямку був представник гуманістичної психології Абрахам Маслоу. А одним із відомих в нашій географії адвокатів цієї течії є автор відомої теорії та одноіменної книги “Поток” Міхай Чіксентміхайі. Мартін Селігмен також відомий своїми дослідженнями депресії, зокрема він виклав теорію “навченої безпорадності”. Яка в цілому здатна пояснити нашу здебільшого пасивну реакцію на інформаційний шум.

“В той час, як деякі медіаексперти можуть доводити, що вивчення шляхів вирішення соціальних проблем — не робота медіа, захисники й адвокати конструктивної журналістики стверджують, що медіа повинні: після того як нададуть читачеві повну картинку конфліктів, та протистоянь, забезпечити індивідів інформацією про усі можливі способи залучення та вирішення проблем” — зазначає згадувана вже проповідниця конструктивної журналістики доктор Карен Макінтаєр. Її кросдисциплінарні дослідження та дослідження в багатьох окремих дисциплінах доводять, що аудиторія, яка споживає контент, побудований за принципами конструктивної журналістики, більш схильна до участі в житті громадянського суспільства, споживачі такого контенту почуваються значно краще, ніж читачі звичних для сьогоднішніх медіа “негативних” новин. 
Розуміння надважливості змін в стилі подачі новин — не є трендом лише в показово-демократичних країнах, цим переймаються й в тих країнах, де діалог про вільні медіа лише розпочинається, як от в Єгипті, Тунісі чи Хорватії. “Транзитивна” журналістика в таких країнах може скоротити шлях розвитку взявши на озброєння принципи конструктивної журналістики. 


В Україні конструктивна журналістика поки не має системного характеру, але її приклади присутні в окремих рубриках чи спецпроєктах. Журналістику рішень можна знайти на «Українській правді. Життя», де представлені одразу кілька спецпроєктів, що пропонують рішення складних соціальних проблем. Так,  рубрика «Від можливостей до змін» розповідає про успішні приклади жіночого підприємництва в часи пандемії та окреслює, які кроки може зробити держава для підтримки бізнесу. Іншим прикладом конструктивної журналістики є проєкт «The Ukrainians», який своїми історіями успіху людей та ініціатив мотивує аудиторію до змін. Аналітична платформа ‘VoxUkraine’ - ще один приклад журналістики рішень. Тут читач може знайти конструктивну аналітику на тему політики та економіки, суспільства і реформ. До прикладу, одна з останніх статей на Vox  розповідає, як змінити постачальника газу онлайн. Таким чином, прочитавши матеріал, реципієнт може знайти допомогу у вирішенні свого питання. Це і конструктивна журналістика!

Однак, проблемою більшості українських (як, зрештою, й багатьох медіа у всьому світі, полягає в тому, що в погоні за рейтингами вони послуговуються принципом шести «С»: страх, смерть, скандал, сенсація, секс і сміх. На перший план часто виходять емоції, а сенс та здоровий глузд залишаються поза увагою. Саме через це багато позитивних змін, які відбулися в Україні після Революції Гідності, не завжди знаходили якісне висвітлення у засобах масової інформації. Як наслідок, велика частина аудиторії перебуває під впливом маніпулятивних наративів та популізму, які найбільше розповсюджуються про-російськими засобами масової інформації.  


Дослідники з Ради міжнародних наукових досліджень та обмінів рекомендують Україні покращити законодавство в сфері власності медіа та контролювати його імплементацію задля досягнення вищих показників у стійкому розвитку медіа в країні. Деякі кроки на цьому шляху вже зроблено, але проблема не стала центральною ні для депутатів, ні для ринку, ні для читачів — її витіснили більш прості та популістські теми. Як результат — попереду багато роботи.

Розвиток конструктивної журналістики на державному рівні може стати потужною відповіддю на дезінформацію та маніпулювання, на високий рівень недовіри до інститутів, та до громадян. І, поки що, інших вочевидь дієвих засобів здолати ці проблеми немає, принаймні, нам вони не відомі. Зрештою, конструктивна журналістика — це джерело для натхнення і засіб створення тієї реальності, у якій кожен з нас хоче жити — а це вже не мало.